Артур Дронь. "Героїв не міняють". Читає автор

Артур Дронь. "Героїв не міняють". Читає автор

Герої не втомлюються, не жаліються, не падають духом, не втрачають здоров'я, не потребують заміни. Герої навіть не вмирають, якщо вірити тому, що кричать на їхніх похоронах. Дуже зручно мати в країні трохи людей, яких завжди можна назвати героями і вірити собі в них. І хай розрулюють. Якщо вже пішли на війну, то хай вертаються або з перемогою, або так, щоб ми зустрічали їх на коліні й нагадували, що вони не вмирають.
Дай нам, Господи, ще трохи героїв, і ти побачиш, як сильно ми будемо у них вірити! І хай нам не втомлюються, наші дорогі, хай не жаліються, не падають духом, безцінні наші, не втрачають здоров'я і не потребують замін, наші незамінні. І хай багато не говорять. Це зазвичай найгірше. Коли вони починають торочити про ухилянтів чи втому, тоді вірити в них стає дуже складно. І коли говорять, що їх треба міняти. Війна — це ж не футбольний матч. І не касовий апарат в АТБ. І не кроси замалого розміру, які поспішно купив, але не викинув чек. Тут немає ніяких замін. Війна — це серйозно. Героїв не міняють.

0:00 0:00
10
1x
Програма:
Ведучі:

Та й гідну заміну, зрештою, треба ще підготувати. А війна — це ж не урок біології. Не залік на третьому курсі. Навіть не перша сповідь. До війни не готуються.
До чого готуються, так це до розмов із героями. Наприклад. Починають вони знову своє про мобілізацію, службу і цю, прости Господи, заміну. Ну але то таке, вони втомлені, наші любі, самі деколи не знають, що кажуть. Так ми їм одразу по пунктах, підготовлено й методично пояснимо, що й до чого. Діти депутатів не воюють — раз. Мєнти пузаті, чиновники пихаті ухиляються — два. Влада міста кладе бруківку, а влада країни кладе на людей — три. Корупція безмежна. Контрнаступ провалили. Кордони закриті. Снарядів нема. Ну який ненормальний тепер піде в армію?
Можете сказати, що замало аргументів як на два роки підготовки до розмов з героями. І матимете рацію, бо є ще ось які. На початку воювали за ідею, а тепер війна — це бізнес. Воювати мають професіонали — дельфінів у пісок не кидають, альпіністи плавати не вміють, до війни ніхто не готується, а героїв не міняють (ну але це ви вже знаєте). І найголовніше. Ну, припустимо, підемо ми у Збройні Сили, та? Залишимо роботу, банківські рахунки, поштові скриньки, комп'ютери в офісах і станки на заводах. Ну, припустимо. На кому ж тоді триматиметься економіка? Хто буде платити зепешку військовим? На чиїх донатах триматиметься фронт? Шах і мат, агресивні. Шах і мат.

Не всі українці думають саме так. Але є ті, хто саме так і думає. Так і дивиться на війну, військову службу й тих, кого називає героями. Всі ці новини про мобілізацію в стилі посібника "Настільна книга молодого ухилянта". Всі ці акценти не на потребі призову, а на способах його уникнути.
Восени 23-го я радив друзям такий експеримент. Пункт 1 — заходиш у фейсбук і робиш дві вкладки. Пункт 2 — в одній вводиш у пошуку слово "мобілізація", а в іншій — "демобілізація". Пункт 3 — захоплюєшся залізобетонною солідарністю українців у часи боротьби за виживання.
Жарт, звичайно. У третьому пункті тобі хочеться плакати й ригати.
Плакати на вкладці з демобілізацією, бо все, що є за цим словом — це дописи військових або їхніх рідних. Розпачливий крик у нікуди. "Мій чоловік не приїжджає у відпустку вже півтора року, і він досі не бачив нашу дитину". "Підпишіть петицію про демобілізацію після 18 місяців служби, щоб я могла побачити свого сина". "Ми всі тут загинемо, якщо не буде закону про дємбель і війну воюватимуть лише нами".
А ригати тягне, коли бачиш, що постів зі словом "мобілізація" в рази більше, із в десятки разів більшим охопленням та із наративами наче з іншої планети. Ці заголовки: "Хто матиме право на відстрочку у 2024 році" або "Відомий юрист пояснив, як уникнути повістки" чи "За якою групою інвалідності можна оформити догляд? Зміни до закону…".
Усі ці коментарі: "А коли призвуть Верховну Раду?", "Депутати влаштовують геноцид українців!", "Відкрийте кордони, ми стали як Північна Корея!", "Для чого мені йти на смерть за президента і його гроші?". У цих коментарях завжди стандартні репліки про барбершопних воїнів, куплених акторів, брехунів у формі і моє улюблене — якихось міфічних "професійних військових", яких нібито є стільки, щоб нікого не призивати, виграти всі війни і залишити чийсь інфантилізм недоторканим.
Цей шум ковтає і розчиняє голоси військових, які розповідають, що війна — це не стовідсоткова загибель, а військовозобов'язаним треба приєднуватись до ЗСУ, бо це якраз про виживання нас усіх. 

"Героїв не міняють". Щоб думати інакше, треба дещо мати всередині себе. Емпатію, вміння подумати про когось іншого, біль і розум.
Бо тут, на цьому великому шматку землі, де ми живемо й помираємо, остаточно змінилися правила гри. Запрацювала інша математика існування. Попередні передумови й наслідки, ціна й товар, вклад і прибуток — це залишилося в минулому. 24 лютого 2022 року увійшла в дію нова механіка всього.
Життя тепер не безкоштовне. За нього треба платити і багато. Це не коротка війна, яка тимчасово змінила нашу рутину, але скоро все буде, як раніше. Це нові часи, які почалися й невідомо коли закінчаться і чи закінчаться взагалі. Ці часи мають свої правила й закони. Наприклад, такий. Постійно, не зупиняючись ні на секунду, завжди і весь час нас намагаються вбити. Росіяни хочуть пройти далі, щоб добратися конкретно до вашої сім'ї. Зґвалтувати і вбити вас і ваших рідних. Щоб цього не сталося, зупинятися не можна ні на секунду, завжди і весь час треба протистояти їм на фронті, тримати лінію оборони й просуватися до кордонів. Це повинні робити ми всі. І ми повинні робити це по черзі.
Таким є головне правило нової математики існування. Щоб хтось жив, хтось інший повинен це життя захищати. Лінія фронту й військові на ній — це єдине, що відділяє вас від жахливої смерті.
Бо що сталося, коли почалося вторгнення? Частина українців взяла на себе відповідальність. Таку колосальну, яку за нормальних умов ніхто й ніколи не має брати. Кожен, хто приєднався до Збройних Сил, взяв відповідальність, як то кажуть, за себе і за того хлопця. Захищав одразу декілька родин — свою і того хлопця. Так от. Настала черга того хлопця. Час взяти на себе відповідальність тій частині суспільства, якій забезпечили два роки життя. Такими є нові правила існування.
Закони природи спершу діють, а потім ми це помічаємо й окреслюємо словами. Так і нова механіка існування не вигадана з нічого. Її не винайшли, а відкрили. Тобто так просто є, а ми лише це зрозуміли і сформулювали. Шлях виживання такий — один стримує вбивць, інший відпочиває, а потім міняємось. Будь-який інший варіант веде до загибелі всіх. Особливо — варіант не проводити демобілізацію і воювати одними й тими ж людьми. Якими б героїчними не були ті, хто нас захищає, вони втомлюються, хворіють, отримують поранення та гинуть. Герої вмирають. Герої вмирають. Герої вмирають. І чим довше їх не міняти, тим більше вмирає. Тим дальше просунуться росіяни. Тим більше сімей вб'ють. Можливо, цього разу й вашу.
Від протиставлення "я собі звичайна людина, а там героїчні герої мене захищають" треба перейти до "кожен з нас по черзі є там і захищає інших". Від "вірю в ЗСУ" — до "вступаю в ЗСУ", до я і є ЗСУ.
Цим постійним абстрагуванням від "героїв" легко виправдати свою бездіяльність. От я не йду в армію, бо там тільки справжні термінатори-вбивці-спершу форси служать, титани, незламні і професійні. Куда мені до них! Ну а вірити це та, це я можу, віритиму сильно, чесне слово! А справа в тому, що приєднатися до армії зараз — це не героїзм. Це зрілість і розуміння нової механіки виживання. Героєм можна стати вже на самій війні. А можна і не стати. Не кожен солдат є героєм, вам це кожен солдат скаже.
На щастя, якась частина українців це по-справжньому розуміє. На жаль, по-справжньому розуміє це лише якась частина.
Стільком людям насправді підходить отой другий спосіб. Говорити про професійних військових (а потім пояснювати це окупантам. От прийдуть рускі, а їм скажуть, що, мовляв, так і так, не маємо професійних військових, а самі не народжені для війни, не вбивайте нас, будь ласка). Або перепливати Тису чи переходити гори, чи лізти в багажник на кордоні чи, наприклад, вириватися в закордонне відрядження й не повертатись.
Варіантів такого дозвілля — море. Тільки тоді вже треба доводити все до кінця. Якщо ходити з цими переконаннями, то усюди. Наприклад, на похорони. І за наслідки відповідати. От привезуть тіло військового, який воював 2 (5? 10?) років, а ми вже не будем кричати оте застаріле "Герої не вмирають". Будемо йти за труною і чесно визнавати: він загинув не лише через чужих, але й через своїх. Бо воював занадто довго, став занадто слабким. Якби його роки служби розділили між двома-трьома людьми, то всі могли б залишитися живими, всі по черзі були би разом із сім'єю, всі змогли би захистити своїх. Але ніхто його не поміняв, а шанси загинути щодня збільшувались. І ми це знали й розуміли. І все одно не поміняли.
Так, звичайно, ми не будемо говорити це аж так дослівно, так прямо. Краще, як завжди, запхати все в одне гасло. У найправдивіше, у найбільш актуальне. Щоб з ним можна було йти за труною і як велика нація патріотів синхронно, без заминок і затримок, дивляючись під ноги, аби не пересіктися часом поглядами з ріднею загиблого, будемо повторювати:
Героїв-не-міняють.
Героїв-не-міняють.
Героїв-не-міняють.

Есей "Героїв не міняють". Артур Дронь