Ілюстративне фото: УНІАН
"Це вже не мій Крим"
Страх – це засіб панування. Нинішні проукраїнські кримчани дуже бояться. Адже є випадки, коли за якісь гіпотетичні зв'язки з Україною окупанти можуть якщо не ув'язнити, то зіпсувати життя. Тому у їхніх інтересах просто мовчати і чекати свого часу. Єдина причина, чому варто хоча б інкогніто заявити про себе, – це бажання показати, що у Криму дійсно є люди, які чекають на Україну. І їх чимало. Кримчанам боляче, коли говорять, що на півострові "більшість за Росію".
Валентина давно виїхала із Криму. Оселилася в Дніпрі, стала вчителем початкових класів. До анексії жінка їздила в Крим по кілька разів на рік. Сумує, що зараз не може вільно навідати місця свого дитинства та юності. Але уся її родина досі там. Вони часто спілкуються, тож Валентина в курсі тамтешнього життя.
Валентина: "Я народилася – Кримська область, Сакський район, село Вільне. Але ми переїхали до Євпаторії. Там я жила до 20 років. А потім я вийшла заміж і переїхала в Дніпро. У мене там рідний брат лишився, досі проживає в Євпаторії, двоюрідні брати-сестри, всі родичі в Криму. 3 січня 2015 року я забрала маму відтіля, тому що мама старенька. Потім я ще була у 2015 році у червні. Мама хотіла додому, я її звозила і з того дня я більше ні разу там не була.
У лютому я була якраз у Євпаторії, коли це все робилося на Майдані. А коли у березні сказали, що взагалі Крим… я була в такому шоці, що досі не можу оговтатись. Там автозаки, там дуже провокували людей. Для мене це було дуже важко. Я не могла більше себе пересилити, щоб поїхати туди. Це вже не мій Крим, для мене це дуже важко. У мене наполовину, навіть 25 на 75. 75 – проукраїнські, 25 – проросійські. Зараз є такі родичі, що ми зовсім не спілкуємося і не розмовляємо. Але брат у мене тільки за Україну, багато є, і подруги. Дуже хочеться, звісно, поїхати на могили батька, бабусі. Моїм родичам, які за Україну, дуже важко із цим усім змиритися. Мій племінник виїхав одразу після анексії, воював в АТО. Хоча теж корінний кримчанин, народився в Євпаторії, виріс там. Ті, хто змогли, мої знайомі молодші, ті поїхали в Україну".
"Важко морально"
Проукраїнським родичам пані Валентини важко насамперед психологічно. Вони не розуміють споживацького ставлення окупантів до природи і до людей. Мешканці там постійно в напруженні, бояться сказати зайве.
Валентина: "Я досі не можу зрозуміти, як можна загородити всю набережну, як можна загородити вокзал. Сказати, що по грошах вони жаліються. Та наче вистачає їм тієї пенсії. Важко жити морально. У них вдома висить прапор України. Невістку позбавили роботи через те, що вона за Україну. Невістка працювала... щось було з лікарнею пов'язано. Вона висловлювала свою думку про Україну і її "попросили" піти з роботи. Я не знаю, як це на них вплине, боюся. Коли ми розмовляємо, то часто переривається зв'язок. Боюсь, щоб нас взагалі не заблокували, бо не можна буде зовсім спілкуватися. Мені тут легше набагато, бо я в Україні. Хоч і війна, хоч нас і бомблять, але ми в Україні, не в Росії. Коли я приїхала туди, я своїми очима бачила, як їздили автозаки, як людей хапали, як провокували. От розмовляють, жінка починає за Росію, мужчина втрутився у розмову, через деякий час, поки вони мітингували, прийшли і його під "білі рученьки" повели. Це я бачила. Нічого вони вже нового не розповідають. Оці вибухи, що були в Уютному, в Новоозерному – це близько від Євпаторії. Вони чекають коли звільнять Крим. Коли є така можливість, то українські передачі дивляться. Месенджер, Фейсбук, все одно входять вони якимись шляхами. Вони в курсі всього".
Нині на півострові навіть стіни "мають вуха"
Валентина каже, що деякі її родичі в Криму були щасливі, коли почалося повномасштабне вторгнення. Мовляв, нарешті і вся Україна, не лише Крим, стане російською. Усі зможуть вільно їздити один до одного, зникнуть кордони. Валентина після таких заяв повністю викреслила їх зі свого кола спілкування. Жінка могла так зробити. Натомість мешканці півострова кілька разів подумають, перш ніж висловлювати незгоду із подібними думками. Наприклад, Михайло із кримського Білогірська постійно озирається, коли говорить на такі теми. Каже, нині навіть стіни на півострові "мають вуха". Із міркувань безпеки його ім'я та голос змінені.
Михайло: "Я закінчив університет, фізик за освітою, теоретична фізика. Але тоді був розпад Союзу і не потрібно було фізиків. Не зміг влаштуватися на роботу за спеціальністю. Певний час я викладав у школі, потім був продавцем, робив меблі, потім займався чим доведеться. У нас же промисловості немає, сам собі вигадував роботу. З'явилися російська війська у місті. Що від них чекати – було незрозуміло. Ролики дивишся, усюди були плакати із закликами йти на референдум. Накачувалося все ідеями про "радість русского міра". Кілька тижнів – і обирайте. Всім нормальним було страшно. Люди з автоматами, чужа армія ходить містом, я бачив БТР стояв. Повна невизначеність, що це, до чого це. У день референдуму я підходив до виборчої дільниці. Але людей там не бачив. Я прописаний був в іншому місті, поїхав подивитися. Таке враження, що місто вимерло. Загалом, мало хто про це говорив. У кожного своє коло спілкування. Ти спілкуєшся з тими, хто думає приблизно так само, як і ти. Серед моїх друзів ніхто не ходив. Точніше, з тих, хто залишився, тому що трапився різкий поділ. Усі один одному щось намагалися пояснити. Багато друзів, з якими я вчився, переїхали до Києва, Дніпра. Вони в "Однокласниках" спілкувалися з нашими спільними друзями, намагалися щось розповісти. Розмови були і про Бандеру, і про те, хто як Крим передав. Достатньо швидко стало зрозуміло, з ким хотілося спілкуватись, а з ким ні. Я припинив зі своїми родичами, які в Росії живуть. Говориш, нібито людина розуміє, а через певний час він знову на свою хвилю переходить".
"Цукерково-букетний період"
Після анексії у Крим почали приїжджати багато росіян. Як підкреслює Михайло, бідні люди не змогли б купити нерухомість на півострові, відповідно переїжджали люди зі статками. А у корінних кримчан складалося враження, що так "гарно живуть" усі в Росії. Відповідно чимало хто з мешканців, у кого матеріальне на першому місці, почали лояльно ставитися до окупантів. До того ж росіяни з усіх сил намагалися показати, які вони гарні господарі.
Михайло: "Якщо говорити про зовнішні зміни, то вони доволі відчутні. Якісь дороги відремонтували, мікрорайони цілі повиростали, річку почистили, освітлення зробили нове. Якщо дивитися оком, то досить симпатичні покращення. Але вони це все роблять за великим рахунком для себе. Це був такий цукерково-букетний період. Місцевих мешканців витискають. Люди, які з материка приїздять, росіяни, у них зовсім інша зарплата, у них підйомні, програма переміщення. Я взагалі намагався не перетинатися з держорганами, жити паралельно. Спочатку було дуже важко, коли перетинаєш межу, пункт переходу, одразу дихаєш по іншому, тягар якийсь знімається, і ти починаєш відчувати себе вільно. Можеш з людьми розмовляти, нічого не боїшся, не думаєш, що тебе хтось підслуховує, стежить. Таке відчуття тягаря у мене було років два з половиною, потім якось відпустило. По певних сигналах визначаєш своїх. У когось кольори підібрані, у когось ще якісь дрібнички. Обережно починаєш спілкуватися, дізнаєшся, що у людини такі самі погляди. Із людьми з протилежними поглядами намагаєшся триматись на дистанції. Спочатку було дуже зручно – у них були стрічки гвардійські, у тих, хто затятий шанувальник. За ними легко було відрізнити, що з ними не треба розкриватися, щось обговорювати. Вони спочатку дратували, а потім розумієш, що це навіть дуже зручно. Мені було легше, ніж іншим, мені не настільки потрібне спілкування. Однодумців у Фейсбуці багато. Надіслали мені посилання на телеграм-канал, там показані затримання останніх місяців, як людей вираховують у "Телеграмі", "ВКонтакті". Щоб більш акуратним був. Російськими соцмережами точно не можна користуватися, тим паче про щось писати. Це все елементарно проглядається".
Якщо людина пише проукраїнський коментар у соцмережах, поширює чи створює пости на цю тему, або навіть просто їх вподобала, то такого "заколотника" можуть затримати на невизначений час. Поширена практика – показові вибачення, після яких проблеми на роботі і в різних сферах життя. Також необхідно буде після "вподобайки" проукраїнського посту, якщо помітять, сплатити штраф. Тих же, кого призначають "цапами-відбувайлами", ув'язнюють на великі терміни. Їм інколи дають по 15-20 років, щоб інші проукраїнські кримчани в подальшому боялися заявляти про своє існування. Тому, коли почалися перші вибухи у Криму, чимало хто з проукраїнських людей радів, але робив це тихо. Мовляв, нарешті пішов процес звільнення. Серед них був і Михайло.
Михайло: "Звісно, дивишся про вибухи у Джанкої, під Новим Світом, у Севастополі, думаєш, швидше б нас звільнили. Але у звичайному житті ці всі вибухи багатьом не помітні і їх не чують. По телевізору про це не говорять. Якщо людина не шукає цю інформацію в інтернеті, то для неї нічого не відбувається. Так, буває, пролітають над містом, то гвинтокрили, то літаки. Знаєш, що на аеродромі давно вже немає цивільних літаків. Розумієш, що полетів військовий літак. Доводиться спілкуватися з тими, кому все байдуже, аби можна було лише заробляти, тебе нічого не турбує. Це доволі поширена життєва позиція у кримчан. Інша половина тихо підтримує. У нас же, як писав Казарін, острівне мислення, воно не просто так виникло. Ми досить замкнуті, менш політично активні, ніж люди на материку. У нас усе відбувається як в "болотці". Люди думають трішки інакше. Є якесь уявлення: "при Кучмі жилося добре", при Януковичі також" . Запитуєш, а ви розумієте, чому при Азарові було краще? Бо Україна набрала кредитів мільярдних. Ні, не цікавилися. Якщо говорити на майбутнє, то уже зараз мають бути ухвалені всі необхідні закони, за якими далі буде відбуватися життя. Щоб усі люди знали, що у них буде з майном, кого пробачать, якщо чимось займався, кого не пробачать. Щоб розуміли: треба їхати, треба залишатися. Потрібна ясність, не вирішувати усе після того як…".
Півострів завмер в очікуванні
Михайло каже, що приблизно половина з його знайомих підтримує Україну. 5% - ярі прихильники "русского міра". Усі інші пристануть на той чи інший бік залежно від ситуації. Про те, що в Криму зараз повно таких "флюгерів" говорить ще одна кримчанка Наталія. Вона відзначає, що півострів просто завмер в очікуванні. Ті мешканці, які не можуть визначитися зі своєю позицією, намагаються триматися в тіні. Ім'я та голос Наталі теж змінено з міркувань безпеки.
Наталя: "Я народилася 50-го року в Харкові, закінчила харківський університет, економічний факультет, вийшла заміж, народився син. Були сімейні обставини. У чоловіка тут був недобудований будинок і в Ялті мені пропонували роботу, саму просту, щоб вижити. І я зібрала невеличку сумку і просто втекла від нього. Це було у 2000 році, мені було 50. Щось полагодила в хатині, почала приймати квартирантів. Потім – рак, мені вирізали ліву молочну залозу. Я вже тут осіла, бо мені лікарі не рекомендували міняти клімат. Син там залишився, чоловік там, ми не розлучалися офіційно. У 2016 році він помер у Харкові, я його там поховала. А син у мене з 24 лютого спочатку був у теробороні, а потім його перевели у ЗСУ. Я не думала, що я тут залишуся надовго. Спершу чекала, що може помиримося з чоловіком. Після операції взагалі важко. Приїхав син, пару років піклувався про мене. Він мені допоміг, зробив мені приватного підприємця".
"Ходячі шлунки"
Одразу після переїзду до Криму пані Наталю здивувало, що деякі тамтешні мешканці не вважали себе українцями. Казали: "Ми – кримчани, ми особливі". До 2014 року пані Наталя рішуче переривала подібні заяви. Потім просто перестала спілкуватися з такими людьми.
Наталя: "10% – активні люди. Решта – болото. Куди їх поженуть – туди й побіжать як вівці. Багато хто з "болота" не ходили на цей референдум у 14-му році. Із кимось я розійшлася, хто пішов, а тим, хто хотів зі мною товаришувати, я казала: "Підеш на референдум – прощавай, я тебе викреслюю".
Наталя згадує, як розгорталися події у 2014 році.
Наталя: "Для них не існує війни. Їм не болить. Їм не болить ні Севастополь, ні судноремонтний завод, ні Феодосія, ні Керч. Для них нічого не існує. Отут на узбережжі тихо – і все добре. "Ходячі шлунки", я їх називаю. Десь 12-13 лютого я по набережній йшла до поліклініки, і десь 8 військових з карабінами зустріла на набережній. Від них йшов такий сморід. 20 лютого ще був Майдан. Я щогодини вставала і співала гімн. А 21-го лютого з'явилися оці всі… Вони не були схожі на військових, чимало було неросіян. От від них хотілося ховатися. АТР, татарський канал, не відразу вимкнули. Можна було побачити, як збиралися на мітинги. Потім вони перекрили канали. Ми не виходили. Їздила дорогою важка техніка, потім її усю прибрали. Їздили автобуси з "каруселями". В Ялті поставили трибуну і ганяли людей з одного боку на інший, щоб створити враження, що людей багато. Не було людей, люди всі поховалися. Серед моїх знайомих не було таких активних, які б казали: "за Росію, ура!". Їм було байдуже. Сусідка прийшла: "Чого ти сумуєш? При кому ми тільки не жили? Переживемо і це". Я не їла, не пила, плакала з ранку до ночі".
"Все буде Україна"
У Наталі є супутникове телебачення. Тому вона мала і досі має можливість дивитися українські канали. Жінка вкурсі усіх подій. Російські ЗМІ всіляко уникає. Розуміє, що там транслюється брехня і пропаганда. Закликає відмовитися від окупаційного телебачення знайомих та своїх квартирантів. Одразу після анексії Криму заробітки Наталі різко зменшилися. Адже основними клієнтами, кому вона здавала кімнати, були українці. Але коли у 2014 році почалися активні бойові дії на Донбасі, до жінки знову потягнулися мешканці цих регіонів.
Наталя: "У мене хлопці, які приїхали з Донбасу, полюбляли подивитися Кисельова і Скабєєву. Я спускалася на кухню, то при мені швидко вимикали, щоб я не бачила цей смітник. Вони спочатку сварили мене, але зараз уже ніхто не свариться. Минуло 10 років, вони вже все зрозуміли. Ці, котрі з Донбасу. Вони звідти повтікали від війни сюди. Але вони і тут не активні. У мене зараз Луганськ, Стаханів, Ясинувата, Донецьк. І один із Харкова. Усі пиячать. Вони працьовиті, але вони ніякі. Нічим не цікавляться. Вони для мене чужорідні. Але, з іншого боку, це не росіяни. Як би мені не було важко, за весь цей час я росіян не брала. З початком війни один мені каже: "та що ви хвилюєтесь, зараз вони "нациків" постріляють і все буде добре". Я кажу: "Що? Я "нацик"? Зараз збереш речі і вилетиш звідси". Потім минув місяць, коли від Києва відійшли. Спускаюся. Вони вп'ятьох сидять, п'ять пляшок пива і пляшка горілки. Я кажу: "А що засумували? Не хвилюйтеся, все буде Україна". Вони – ам, і замовкли. Нині вони взагалі мовчать. Я думаю, вони чекають перемоги України. Мені все тут стало чуже. Враження для мене таке, наче сонце вимкнули і повітря забрали. Ось так було важко дихати. Ось так для мене окупація настала. Усе стало сіре і чуже. Тут мало таких, як я. Хоча є. Ось я з татаркою товаришую. У неї сина забрали, дали 8 років. Уже скоро має повернутися. За те, що вдома зібралися вп'ятьох. От із нею я можу говорити відкритим текстом. Більше – нема з ким".
Нині більшість сусідів пані Наталі – росіяни. Окупанти одразу оцінили місцевість поблизу Ялти і після анексії масово почали скуповувати там землю. Жінка з ними не церемониться. Не боїться говорити усе, що думає. Адже росіяни відразу відчули себе господарями на цій землі, почали нищити природу і не зважати на елементарні правила порядності.
Наталя: "Усі росіяни. От, Льоша, Волгоград, будував тут дорогу, з ним сварилися. Я вже волала і кричала: "Окупанти". Він все одно потім зі мною говорить, тому що у нас є спільні справи. Питаю: "Чого ти сюди приперся, чого тобі вдома не сиділося?". А він каже: "Це моя земля". Я кажу: "Тобі сказати, де твоя земля? Ти саджав ці дерева, які викорчував? Розмарин тут зростав". "А чого ви зі мною так розмовляєте?". "А що, мені тобі хліб-сіль винести?". Але це я можу тут так говорити, у мене тут контингент такий. У мене подруга жила у висотному будинку. Там усі посередності, і там спеціально провокували, там і двері могли підпалити або взагалі по голові дати. Вона вийде гуляти, вони чіпляються з розмовами "Україна-Росія", спеціально. Два будинки московські. Вони ще коли підірвали міст кримський. Ось їх не було влітку, взимку, а на минулий Новий рік вони хотіли приїхати – не приїхали. Два будинки стоять порожні, хоча вони там зробили ремонт. Вище будинок – також нікого немає. Навпроти з'явився москвич. Щось він там ремонтував: "Чи можна електроенергію від вас? Дайте подовжувач". "Ні. Не хочу". Тут мене вважають несповна розуму. Тільки залишився Льоха. Будинок побудував, і вже виставив на продаж. Він розуміє. Я йду з магазину, а він каже: "Подивіться, яке вітринне скло поставив". А я кажу: "Ось і все, Льоша, одного чудового ранку, о п'ятій, прилетить тобі у твоє чудове скло термобарична ракета". А він: "Ну все. Йдіть собі".
Зможуть перетерпіти усе, якщо на карті свобода українського Криму
Пані Наталя розуміє, що така ж ракета може прилетіти куди завгодно. Розуміють це і родичі Валентини з Євпаторії, і Михайло з Білогірська. Вони свідомо готові до проблем, які з великою вірогідністю почнуться через можливу блокаду півострова, якщо справа дійде до звільнення. Але чітко кажуть: якщо на карті свобода українського Криму, то зможуть перетерпіти усе. Щиро мріють зустріти тут українських військових і усіляко їм допомагати.
